Кривобалківський ліцей з початковою школою та гімназією

Хоробрі серця з нашого села.

Гонтарюк Денис (зліва на фото).

Моліться, люди України, за тих, хто на передовій!

Моліться за чужого сина, щоб вас колись потішив свій!

Ті хлопці нам не є чужими, бо нашу волю бережуть.

Вони не знають, чи живими до матерів колись прийдуть.

Вже другий рік поспіль наша школа працює над проектом «7 Криниць людяності». Ось і в цьому місяці кожен клас отримав завдання написати про бійців наших односельців, які несуть службу в зоні АТО.

З нашого села призвалися 12 чоловік. Серед них і мої випускники: Скрипник Володимир, Майданюк Євген (випуск 2000 року), Ліщук Олександр та Гонтарюк Денис (випуск 2007 року).

Працюючи класним керівником, проводячи виховні години про події Другої Свытової війни, Афганістану, воїнів-героїв тих часів, мені навіть на думку не спадало, що побажання миру втратить свою тривіальність, а мої учні у мирний час будуть героями. Адже саме їм випала участь оберігати і відстоювати мир для теперішніх моїх п’ятикласників, для всіх жителів нашої України, як це робили їхні діди.

Сьогоднішня наша розповідь про Дениса – статного, скромного сільського юнака, випускника Кривобалківської школи.

Гонтарюк Денис Вікторович.

Народився 26 лютого 1990 року. Навчався в нашій школі з 1 класу. Відвідував гуртки: еколого-природничий «Паросток» та спортивний. Брав участь у шкільних, районних та обласних змаганнях з футболу. Входив до складу шкільної команди КВК, був фізруком класу. Улюблений предмет біологія.

Все просто і буденно, як у всіх. Після закінчення 11 класу вступив до Миколаївського будівельного коледжу.

2009 року був призваний до лав української армії. Проходив службу в окремій 28 механізованій бригаді в м. Одеса. Після завершення служби працював в Варварівському ДЕУ.

А у березні 2014 року за призовом був зарахований до Миколаївської 79 аеромобільної бригади і направлений в зону АТО.

Денис - хлопець неговіркий. Про ті події які йому довелося пережити, майже нічого не розповідає. І це можна зрозуміти, адже на хлопчачі плечі випали нелегкі випробування, витримати які зможе не кожен дорослий чоловік. Самим пам’ятним і довгоочікуваним для нього став останній літній місяць, а саме 8 серпня цього року, коли на місце своєї постійної дислокації в Миколаїв повернувся весь особовий склад 79-ї окремої аеромобільної бригади. Повернулися героями, повернулися живими, та на жаль, не всі…

Вони виходили з оточення через переправу під залпи "Градів". Їх долею переймалася вся країна і його маленька батьківщина - наше село. Їм пощастило: вони не потрапили в засідку і вже 7 серпня перебували у розташуванні інших частин АТО - на території мирної України, де тиша і мир сприймалися, як дивовижні речі, адже до цього бійці були заблоковані в районі села Дякове біля кордону з Росією і знаходилися під постійним обстрілом близько двох тижнів. По району оборони цієї бригади вівся ураганний вогонь з російського боку ("Гради", міномети) і з боку бойовиків.

Незважаючи на нерівні сили і можливості протистояти цьому захопленню, бригада мужньо трималася і навіть намагалася діяти у відповідь, в голому степу. Під час, здавалося безперервних, обстрілів з "Градів" десантники рятувалися в бліндажах.

Трималася, тому що існувала переправа, по якій бригаді доставляли боєприпаси і вивозили поранених. Обстрілювали їх жорстоко, намагаючись захопити цю єдину дорогу життя.

Не знаю, чи був іще в хлопців час на роздуми, окрім тих, як вижити і вистояти, але саме в такій ситуації якось по-іншому розумієш що таке військове братство. Саме в таких екстремальних ситуаціях відбувається повне переосмислення життєвих цінностей. І здавалося, що хлопці звикли жити під масованими обстрілами. Але було і таке, до чого ніколи неможливо звикнути - це втрата товаришів. Та вони не плакали, не скаржилися, не боялися, а просто тримали оборону за тих, хто залишився вдома: мам, бабусь, коханих, дітей...

І ось настав той довгоочікуваний день, коли бійці з 79-ої були врятовані і виведені з оточення. Вже 8 серпня 2014 року Денис разом зі своїми бойовими товаришами повернувся додому. Потім лікування у шпиталі. А далі…далі доволі приземлені бажання: насолоджуватися тишею і не чути пострілів. На наше запитання про плани на майбутнє, про що він мріє, відповідь із вуст нашого співрозмовника була лаконічною: «Про кінець війни».

За слов'янським календарем 2014 рік - рік жар-птиці - вогняного вісника щастя. Жар-птиця здатна не тільки світити, ніби сонце в пітьмі кромішній, вражаючи око людське, а й спалювати вогнем людські вади, спопеляти жадібність, гнів, злість, заздрість. Хочу побажати, щоб в час, який залишився до кінця року, цей птах приніс на українську землю мир і злагоду. Щоб обов’язково здійснилося найзаповітніше бажання Дениса (і разом з ним мільйонів українців) про те, щоб нарешті скінчилася війна. І наші хлопці щоб більше не змінювали мирні оселі своїх домівок на блокпости, бліндажі і окопи.

А ще я бажаю здоров’я та довголіття батькам моїх хлопців. Адже тільки у таких чудових людей могли з'явитися на світ діти з хоробрими серцями.

Зоя Вербицька, класний керівник 5 класу

Кривобалківська ЗОШ І-ІІІ ступенів.